Все о рыбалке

Директор Кам’янокриничанської школи, вчитель історії та суспільствознавства Микола Остапович Білоус, ще у 80-ті роки минулого століття, обійшовши від хати до хати, опитавши мешканців села, записав спогади і свідчення очевидців тієї страшної трагедії – Голодомору 1932-1933 років. До справи залучив і свою дружину, вчительку німецької мови Неонілу Юхимівну Білоус, яка впорядкувала записи-спогади, з якими ми маємо можливість ознайомитись в даний час. Більше того Микола Остапович проаналізував причини голодомору, його наслідки. Йому вдалось довести, що голод в ті роки було створено навмисне, штучно, як ми тепер стверджуємо. Доказ цьому – аналіз того періоду життя, розвитку народного господарства України, що передував 1933 року. Шкода, що Миколи Остаповича немає серед живих, щоб подякувати йому за активну громадську позицію та небайдужість до історії рідного народу.

Так було до 1933 року

Хочете щоб розповіли? Можемо. Важке минуле не забулося. Ми вже дорослими були, добре пам’ятаємо. Розповідь наша буде важкою, трагічною...

Був 1928 рік. Рік як рік. І урожай добрий був, хліба було досить. Господарювали тоді ще самостійно – одноосібно. Поле моє, коні, віз, плуг, борони теж мої. Спільно придбали сівалку, молотарку кінну.

Звичайно, це вже наше, придбане за наші гроші, які в складщину нагромадили, навіть трактора придбали. І тракторист знайшовся – Мушинський Марко Степанович, який служив в старій армії авіатехніком. Його умінні знадобилося.

Село наше гарне було, не багате але і не вбоге. Хати біленькі, гарно вшиті стіжками, стріхи підрізані, підбиті, а верхи викладені гребінкою і вкладені ключицями. Гарно, акуратно все зроблено.

На подвір’ї скирти соломи, чепурні, гарно складені, з гострими верхами, шоб не замокала солома. Огорожі різні: в кого з каменю, а в кого з хворосту тин (вміли тоді плести), а в кого з дерева, але чепурні, зроблені на совість, а в декого навіть з видумкою.

Село велике. За роки НЕПу воно значно виросло. НЕП був чудом, створеним В.І.Леніним, даним радянською владою для блага народу.Не одна сотня хат була побудована вздовж річки Камянка до Мечиславки, не менше – вздовж яру, де село Колодисте.

Посеред села стояла церква. Гарна була наша церква. Стояла на найвищому місці, з високими куполами, що золотом виблискували на всю округу, далеко було видно її.

У селі було 870-900 дворів з населенням не менше 4800 чоловік. Майже в кожному дворі – корова, більша половина дворів мала по два коня, а решта по одному. Безкінних було мало, в основному ті, хто здавав свій наділ землі заможним селянам в оренду. Кожний двір мав овець, свиней і птицю. У селі було шість отар овець.

Урожай збирали великий. Пшениці родило по 300-350 пудів з десятини, жита — значно менше, сіяли його для покриття хат, клуні. і хлівів. Сіяли й цукровий буряк.

У селі було бурякове товариство. Це щось подібне до кооперації, яке укладало з селянами договори на вирощування цукрового буряку і допомагало селянам насінням, добривами, організовувало малозаможним селянам вивіз буряку до заводу, авансувало грішми.

На зиму по договору давали волів та бичків на відгодівлю. Деякі селяни, ті, що не лінувалися і мали коней, відкормлювали їх і мали добрі гроші, а таких у селі було немало. Товариство давало на підкорм жом і висівки.

Пшеницю сіяли на продаж, жито, гречку і просо – на їжу. Гречку сіяли всі, за що і називали нас ще з давніх часів гречкосіями. Ячмінь і овес, кормовий буряк вирощували на корм скотині.

Зерно закуповували закупники (здебільшого – євреї) для держави. Ціни коливалися від 70 до 90 копійок за пуд пшениці. Вони залежали від врожаю. Сталих закупівельних цін не було.

За користування землею ми платили державі податок грішми. Натурального податку в 1926-1928 роках не було.

Земля – основне джерело нашого життя – була державною, давалася нам ніби в оренду за плату. І це правильно, бо земля – це багатство всенародне.

Заможність людини визначалася, по-перше, кількістю землі, яка була в її користуванні, і, по-друге, працею, вкладеною в її обробіток: чим більше вклав праці в землю, тим щедріше вона відплачувала. Селянин ніби зливався з нею в один живий організм. Господарює на ній людина, вона і є продовженням цього живого організму, з якою перебуває в духовній єдності. Землю берегли. З сердечною любов'ю працювали на ній, адже вона наша матір-годувальниця, і гріх великий тому, хто на ній не працює допутя.

Вся земля була поділена на чотири руки (частини), три з них засівалися різними культурами, а одна була під толокою. На толоці випасали худобу до жнив. У жнива толоку орали під озимі. А худобу випасали на скошених площах аж до осені. Так через три роки кожне поле було під толокою. Восени орали під зяб. Сівозміни чергувалися: перше поле – толока, друге – озимі, третє – ярі зернові, четверте поле – просапні та технічні культури.

Схили ярів не оралися до 20-30 сажнів до яру, а були відведені під сінокіс або використовувалися як громадські випаси. В деяких ярах були джерела (тепер їх уже немає), які любовно охоронялися. Долини теж не оралися, були, як сінокоси, і належали тим селянам, які жили поряд.

Земля-годувальниця

Наше село назву свою одержало від джерела, що б'є з кам'яної глиби. Над ним побудували криницю. Звідси і назва - Кам'яна Криниця. Це єдиний водний ресурс села, і називали це джерело святим, тут щороку святили воду і берегли його, як святиню. Водою в основному користувалися з криниць, яких в селі було більше сотні.

Вздовж села протікає річечка Кам'янка, яка живиться з Кам'яної Криниці. Долина доглянута, річечка прочищена, обсаджена вербами, вода, мов кришталь, чиста-чиста.

Влітку до криниці сходилися парубки і дівчата. Там був степок, і на ньому влаштовували ігри, пісень співали, танцювали. В центрі села був ставок. Були ставки і на окраїнах села.

А як жили? Їсти мали що. Борщ, куліш, каша гречана чи пшоняна, заправлені салом чи олією соняшниковою чи ріпаковою, з цибулею. В борщі інколи і м'яса шматок був, а інколи і курка. Та м'яса їли мало, дотримувалися постів, а їх було багато. Розумно придумано. Менше м'яса - більше здоров'я. Чай рідко хто пив, бо цукор був дорогий, по 15-20 коп. за фунт. Солодкі страви готували на відварі цукрового буряку. Молока та молочних продуктів було досить. У піст робили молоко з сім'я до каші чи лемішки, дуже смачно та корисно.

Взимку теж робота була для всіх. Дівчата та жінки пряли. З пряжі ткали полотно, а шерстяна пряжа йшла на виготовлення верхнього одягу – свитки. Кожухи були в кожній хаті.

Вівці – необхідність. Це м'ясо, жир, лій, одяг і паливо. Кошари протягом зими не чистили, а влітку гній сушили і мали на зиму чим палити. Корисна, дуже корисна тварина вівця.

Сіяли коноплю. З неї робили полотно, рушники, білизну, шили мішки, робили рядна і основу на килими. Пшеницю сіяли високорослу: соломи було багато, яка використовувалася на корм скотині, а переїди на паливо. Вугілля і дров не було. Земля оброблялася вся до найменшого клаптика.

Не раз думаємо: біля п'яти тисяч чоловік, біля двох тисяч великої рогатої худоби, більше півтори тисячі коней і лошат, овець до трьох тисяч та свиней більше двох тисяч годували наші 3500 гектарів землі. Крім того, земля давала одяг, взуття та паливо

Основою основ була праця на землі. Працювали всі зранку до пізнього вечора цілими сім'ями. Вмінням працювати гордилися. Хто працював краще і більше, тому шана, на нього рівнялися, брали приклад. Оранка парів займала два три дні. На третій день орали безкінним і вдовам. Сівба озимих займала два дні. Були дні, коли на полі орало по 500 кінських упряжок. Польові роботи виконувалися добре, кожен старався, щоб було краще, ніж у сусіда. Праця була у культі. Головною фігурою була людина праці. Тих, хто пиячив, у селі майже не було. Пили тільки в гостях і на свята, та й то не багато, так, для годиться. У свята не працювали, в церкву ходили. Більшість - не молитися, а теж для годиться.. Там зустрічалися, гомоніли, (розповідали про успіхи, удачі й невдачі, так, про життя-буття.

Поважалась праця жінок. Жінки не виконували важких робіт. Жінка була символом (раси, доброти, життя і ніжності. Жінка – Мати-Богородиця. Вона дарує нам дітей, виховує їх, ростить. Жінка – моя мати, всім нам мати.

На жаль, в наш час ставлення до жінки різко змінилося. Тепер жінки виконують в колгоспі найважчі роботи, працюючи доярками, телятницями, свинарками, буряки сапаючи. Робота механізатора, шофера, тракториста важка, та куди важче доглядати скотину та полоти буряки. Жоден чоловік-механізатор не йде в доярки чи сапальники. Додайте ще домашню роботу: білизну випрати, сніданок, обід, вечерю зварити, дітей в школу відправити, в хаті прибрати, город обробити. Багатьом ще й доводилося втихомирювати п'яних чоловіків.

Не на висоті тепер деякі чоловіки. Колись чоловіки були здорові, фізично сильні, витривалі в будь-якій роботі і, головне, ділові, розумні, морально стійкі. Роки страшної війни та сталінські репресії споловинили справжніх мужчин, а в роки застою вони перетворились у пристосуванців, утриманців.

У роки колективізації

1929-30 рр. — початок колективізації та ліквідації куркульства як класу на базі суцільної колективізації. Почалося розкуркулювання зимою 1929 року. Спочатку на куркулів податок наклали. Хто що міг продавав, щоб виконати його. А їм новий накладали. Збували все, щоб виплатити, їм здавалося, якщо виплатять, держава їх простить. А деякі худобу різали, пили і говорили: «Все одно життя пропало».

На розкуркулення район спускав план. При сільраді створювалися трійки, і уповноважені з району разом з трійками складали списки на розкуркулення. В списки попадали й не куркулі, і їх було більше. В селі розкуркулені були: Кобець Григор, Сатанівський Тимофій, Кобець Микола, Ткачук Яків, Сергійчук Мойса, Кобець Гурій, Сатанівська Анасія, Шкварук Зоть, Поруцький Іван, Лінаршович Сімон, Ромасевич Тимофій, Довгополий Тіт, Довгополий Ярохтей, Довгополий Дорохтей, Сатанівський Ананій, Грабовський Якуб, Кожухівський Василь, Левченко Петро, Левченко Пантелей, Олексюк Прокіп, Олексюк Василь, Ковальчук Мойса, Фаюк Гаврило, Малярчук Ярохтей, Кожухівський Ларій, Сатанівська Фросина, Мушинський Тадеуш, Харкавий Марко, Мельник Кондра, Мельник Кость, Мельник Онофрей.

На початку 1930 року сім'ї куркулів почали виселяти за межі України. Говорили, що на Соловки, в Сибір на роботу.

Перед висилкою була проведена психологічна підготовка селян, що куркулі – вороги народу й особисті, і душі в них немає, і головне, експлуататори, чужу працю привласнюють, мироїди. Ці слова діяли особливо на молодь. На зборах і в спеціальній інструкції, по радіо говорять, в газетах письменники пишуть, сам Сталін лише про одне: куркулі – паразити, хліб палять, людей убивають, знищувати їх потрібно як клас.

І значна частина людей вірила, що вся біда від куркулів, і якщо їх ліквідувати, зразу для селянства настане щасливе життя.

Люті звірі не найстрашніші. Страшніші люди, які на чужій біді, крові влаштовували свої особисті справи, а самі кричали про високу свідомість. Чесну людину занапастити легко – напиши (і підпису не треба), що батрачив на нього чи мав коней і двох корів, - готовий куркуль чи підкуркульник. Спішили з висилкою, щоб до посівної куркулів уже не було, казали, життя нове настане.

Розкуркулених відправляли на підводах – жінок, дітей, стариків. З собою дозволяли брати тільки, що на собі, та постіль, вузлик із хлібом. Жінки, діти плачуть. Ідуть, озираються на подвір'я, свою хату, де народилися і дітей одружували, залишають тепло домашнє, працю свою, домашні речі, нажиті мозолями, сади, дерева, улюблені рідні місця, де були перші щасливі зустрічі – все, чим жили й раділи.

І почалося нове життя без куркулів. Стали в колгосп згонити: збори зранку, крик, лайка, одні кричать, що не підуть, інші, що підуть, тільки корів не віддадуть. Провели масову колективізацію А 2 березня 1930 року газети опублікували статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій говорилося про «лівацькі» перекручення в колективізації на місцях. Сталін писав, що «докорінний поворот села до соціалізму можна вважати вже забезпеченим».

Новоявлені колгоспники, які часто з примусу усуспільнювали тяглову силу, сільськогосподарський реманент розібрали, і колгоспи розпалися. А потім знову силою згонили, а тих, хто не хотів йти, зачисляли в підкуркульники, виганяли з хат і відправляли на висилку в Сибір.

Після розкуркулення посівні площі впали, урожайність стала низька. Колгоспи внаслідок низької організації праці не могли справитися з посівною кампанією 1930 року. А в зведеннях давали, що без куркулів зразу життя розцвіло. Сільрада подає неправдиві дані в район, район – в область, область – в Москву.

Все як треба. І нам дали план на село – заготовити стільки зерна, що за п'ять років не виконати. Звідки взяти це море зерна? Значить, сховали недобиті куркулі, куркулів забрали, а дух куркульський залишився.

Вказівка була – забрати весь хліб, навіть насіннєвий фонд. Шукали зерно скрізь. Землю штиками списали, перекопали в хлівах, клунях, городах. Забирали зерно з горшків, казанів, корит, з вузликів. Тоді стало зрозуміло, що перше для Радянської влади – план, а люди – то ніщо.

1932 рік був дуже важким. Весною й літом харчували з колгоспних кухонь, урожай був низьким, а план на хлібопоставки не зменшився. Озимих посіяли в 1932 році тільки половину площ, насіння не було. Ярі весною 1932 року посіяли тільки на 1/3 площі. Все зерно врожаю 1932 року здали державі, та план не виконали. Деякі колгоспи поспішили дати колгоспникам по 3-5 пудів зерна на їдока (тоді такий розподіл був), та й це зерно забрали, а план не виконали. З району тиснуть – давайте ще зерно. Наїхало уповноважених, організували бригади, ходять по хатах і знову шукають хліб. Батьки і матері хотіли дітей спасти, хоч трохи хліба сховати, а їм говорять, що вони люті вороги країни соціалізму, що план хочуть зірвати. То ж не план зірвати, а дітей уберегти!

Коли забирали хліб, пояснювали активу, що з державних запасів харчувати людей будуть. Хто хліб забирав? Свої ж! З сільради, з району, комсомольці та актив – всі свої люди, яких зачарували ілюзією щасливого майбутнього.

Голод..., голодний мор

Молодь на той час мала мізерні знання як з економіки, так і з політики. Захоплювалась романтикою, вірою у всемогутність особи Сталіна і, по суті, була віддана революційним ідеям. Та, на жаль, лише заворожена революційною фразою, не читала праць Маркса, Леніна, їй не прививали навиків до творчого ставлення до справи. З газет, радіо, доповідей і бесід, які проводили в той час непідготовлені агітатори і пропагандисти, їм здавалося, що вони вже бачать свою країну на порозі соціалізму.

І ось весна 1933 року. Голодна, трагічна. Люди чекали допомоги від держави, їм же говорили, що держава буде кормити з суспільних фондів. Ходили на дорогу, чекали, надіялися, виглядали – ось, ось прибуде хліб. Адже там, у Москві, уряд радянський, там Сталін – вождь, батько. Він, Сталін, всемогутній і всезнаючий, врятує наших дітей, нас, не дасть вмерти страшною смертю від голоду. Не діждались.

Голод брав своє. Чого тільки не їли – жолуді, бруньки дерев сушили і мололи, горобців і мишей ловили, земляних черв'яків, ходили на Буг за скойками, пекли коржики з лободи, коріння різних трав, листя, лопухи, кропиву – все їли. І пішли шлункові і кишкові захворювання. Почали люди пухнути.

Настав голодний мор, а допомоги немає. Втратили й надію на допомогу. Людей вбивали голодною смертю. Невже Радянська влада, Сталін не хочуть дітям допомогти?! Невже, думаємо, зерно, хліб забрали для того, щоб потім убити голодом? Невже взагалі людина могла таке вчинити – людей голодом вбивати, дітей морити. І Ти де, Господи?! Боже мій бачили б ви ті очі, рот відкритий, шия маленька, а лице, як у пташеняти, зморщене, замучене, на руках і ногах видно, як кісточки під шкірою ходять, все тіло – не тіло, кістки, обтягнуті марлею! Пекло – не життя. Ні, гірше. Такого й придумати не могли.

Довідково:

В Україні неврожайними були 1833-1834 роки. В селі Вільхове "из-за недостатка хлеба умер крестьянин Тимофей Бондарь, покойник кормился с семейством своим с лесных почек хлебом».

Держ. архів. Київ. Фонд 442. Опис 65.

Тоді було дано розпорядження від генерала-губернатора Каменець-Подільської губернії управлінню Подільському військовому генерал-губернатору Левашову Василю Васильовичу від 3 березня 1834 року про виділення продовольства і насіння голодуючим іменія графа Потоцького.

„…По Вільховатському іменію на 4 місяці, з березня по червень, продовольчих списках начислено: ...для села Кам'яна Криниця на 39 сімей на корм 42 четверті 4 четверика б гарців і на сівбу 4 четверика і 4 гарці...”

Держ. Архів. Київ Фонд 442. Опис 65

Тоді, в 1834 році голодуючі діждалися хліба. А в 1933 році, через 100 років, від уряду робітників і селян не діждалися.

А хліб у країні був. Наша землячка Ковальчук Афія Охрімівна була весною 1933 року на курсах в райцентрі м. Гайворон й одержувала хліба по 1 кг на день і три рази харчувалася в їдальні. І на станції в складах було повно зерна.

Спочатку стали вмирати старі чоловіки, потім сильні здорові люди, вони тяжко переносили голод, пухли, шкіра тріскала. Шукали їжу, ходили до станції, просили. А голод брав своє. Люди зовсім обезсилили, і немає їм інтересу жити. І не поїдеш нікуди, бо паспорта не давали. Лежать тихо вдома, і їсти голодному не хочеться, голодний вмирає тихо.

А на деяких безумство находило. Ці не були спокійними. Очі блищать. Людина В них вмирає. Це вже не людина, а звір. І тут виникає жахливе, надприродне -- канібалізм. Вони не винні в цьому. Винен голод, винні ті, що довели до нього:

Цілі сім’ї вимирали:

Данилюк Петро Ясонович, його жінка Наталка, дочки Настасія, Тодоска і син Калень.
Примха Лазар, його жінка Палана, сини його Кость, Юхтим.
Фаюк Лукаш, його жінка Ликера, сини його Милиян, Іван.
Нагірний Леонід, його жінка Христя, сини Назар і Фадей.
Бондар Ганна і її сини Трохим, Дем'ян, Трохима жінка Санда і її дочка Тодоска.
Фаюк Сімон і його жінка Мотря, син Микола.
Шестопаль Кифір і його дві дочки Наталка і Мотря та жінка Христя, їх зять Бондар Василь.
Грабовський Федір і Петро Яковичі, їх мати Юстина і син Іван
Кобець Прокіп і його дочка.
Гаврилюк Платон і його жінка Югина, син Павло, дочка Наталка.
Гошуляк Сергій, його жінка Югина, син Гурій.
Левченко Пантелеймон і його жінка Варвара.
Гаврилюк Стратон, його жінка і Ганна, дочка Марися, син Павло.
Хмельнюк Михайло, його сини Микола, Василь, Варівон і дочка Явдоха.
Тацюк Сидір.
Нагірний Всеволод.
Харкавий Григорій.
Бурлака Тодош.
Паламарчук Юхтим..
Кобець Прокіп і його дочка Наталка.
Шкварук Тодош.
Ромасевич Тимофій.
Хмильнюк Яків Іларіонович.
Довгополий Сава Іванович і його жінка, його дві дочки І три сини.
Данилюк Архип Іванович, жінка і два сини.
Твердохліб Варівон і його чотири сини.
Данилюк Василь і його ШІСТЬ дітей.
Колісник Олекса.
Шестопаль Тіт Корнійович, його жінка Настасія, сини Шура, Сергій.
Колісник Павло і його жінка Марія, дочка, зять Іван.
Хмельнюк Гила, його жінка Ксеня, син ФІЛІП.
Жорняк Полікарп.
Швець Іван Ілліч.
Левендюк Міліян, його жінка Настасія, сини Семен, Василь і Сергій.
Кобець Василь і його син Сашко.
Ратушняк Василь Якимович.
Ратушняк Григорій Якимович, його жінка, два сини і дочка. В 1926 році був головою сільради, жив на хуторі Каліновка, побудував хату, хлів, клуню.
Безпаль Павло Афовович, його жінка Ялосовета, сини Василь і Іван, дочка Харитина і зять Дмитро.
Нижник Наум Григорович.
Білобожий Іван.
Жорняк Василь.
Мельник Микита.
Довгополий Сімон.
Жарук Архип, його жінка І ДВОЄ дітей.
Нагірний Данило.
Чудновський Сімон і його жінка.
Поселюжний Сава Іванович.
Сергійчук Федот Вірівонович, його сини Тодош, Антошка, Іван і дочки Ганна і Настасія.
Білобожий Терень Савич і його мати Пистина.
Левендюк Кифір, його жінка Текля.
Нагірний Андрей.
Колісник Федір Тодосійович, сини його Андрей, Володя і Тимофій.
Левендюк Іван Купріянович, його жінка Ганна, сини Василь і Йосип, дочка Ганна і мати Купріяна Тодоска.
Нагірна Хіврона і її дочка.
Жорняк Явдоха.
Чорноморець Юхтим Петрович і його чотири сини Петро, Семен, Михайло і Леонід.
Куценко Дмитро, його жінка Хіврона і два сини.
Дмитрук Федот і його жінка, сини Павло І Михайло.
Куценко Кость Карпович, його жінка Дарка, дочки Пелагея, Параска і син Михайло.
Харкавий Марко Климович.
Боруцький Петро і його два сини Петро і Володимир.
Фаюк Родіон і жінка Палажка, дочка Марися.
Козійчук Прокіп Костянтинович і його дочка Настасія.
Шкварук Кондра.
Стадніцький Андрей, його жінка Марися, дочки Федора, Ксєня, Матрона, сини Іван, Андрей, Сімон.
Стадніцький Арсень, його жінка Домка, сини Семен, Григорій, дочка Агафія
Нагірна Юхима Гаврилівна
Стадніцька ЄленаВасилівна
Стадніцький Григорій Афанасійович.
Кільччевський Євдоким
Кільчевський Полікарп
Гошуляк Микита, його жінка, діти Степанида, Тетяна, Іван, Григорій.
Кобець Олесь, жінка Килина, син Тодор.

СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ

ХМИЛЬНЮК Архип Іларіонович. Мені було 19 років. У 1933 році помер мій менший брат Яків. Я обезсилів, став худим-худим, ноги опухли, почали тріскати. Одержував один раз на добу черпак баланди, от і вся їжа. Одного дня, було це весною, мені Яшка Кільчевеькнй запропонував копати ями для померлих з голоду, і за це мені даватимуть подвійну порцію баланди. Я погодився. Надивився на людське горе. Щодня приходилося ховати по декілька осіб -- дітей, чоловіків, жінок, стариків. Вмирали сім’ями. Трупи померлих возили підводою. А багатьох, дітей і підлітків, привозили на тачках їх рідні і близькі. Маленьких дітей приносили знесилені, убиті горем, зморені голодом матері. Вони самі й копали ями. Не глибокі, на 70-80 см, у яких ховали по два-три чоловіки. Я теж копав неглибоку траншею. Це була братська могила, Б яку трупи скидали з воза, інколи в два ряди.

Пам'ятаю це було в 1932 році. Я був посильним, при штабі, що знаходився в хаті Шкварук Варвари. В ньому переконували селян в перевагах колгоспного ладу, і ця процедура не обходилася без рукоприкладства. Селян, які не подали заяву про вступ до колгоспу, тримали голодними.

Шкварук Варвара пекла хліб для Кільчевеького Якова, який очолював штаб. Голодні селяни послали тринадцятирічного сина Сергійчука Федота Іларіоновича Антошку, щоб пішов до Варвари і приніс хлібину, за наказом Яшки. Хлопець виконав прохання селян, і хліб, який він пришс, тут же з'їли. Довідавшись про це, Яшка побив хлопчину, та так, що він через три дні помер. В Антошки померли батько, мати і четверо братів.

Бив він і Поселюжного Саву Івановича. Цей був середняк, не хотів вступати в колгосп, за що прозвали його „контра”. Довго він тримав його в закритій кімнаті. Потім „контра” вступив у колгосп, а в 1933 році помер з голоду, померла і вся його родина.

ЛЕВЕНДЮК Марія Юхимівна Голодний мор не минув і нашу сім'ю. В нашій сім'ї померли батько і мої брати Петро, Михайло, Семен, Леонід. Їх ми з мамою вивезли на тачці на кладовище. Викопали самі ями і поховали, завернувши їх у чисті рядна. Я вважаю, що сесія сільської ради повинна створити комісію, яка встановить поіменно кількість померлих від голоду 1933 року в нашому селі. Комісія повинна потурбуватися про те, щоб для увіковічення нам’яті убитих голодом виготовили меморіальну дошку, яку б встановили на цвинтарі.

КОЛІСНИК Ольга Кіндратівна, 1891 р. н. Мій чоловік повернувся з фронту 1919 року. Своєю працею ми побудували, як на той час, добру хату, клуню, хліви, мани коней, корову, овець, віз і сівалку. Це був період НЕПу. Всього в нас було досить. І все здобуте нашою працею. Наймитів не мали і нікого не експлуатували. Податок радянській державі платили справно. В 1930 році вступили в колгосп, здали коней, віз і інший інвентар. Нас вважали заможними середняками, тобто підкуркуньннками. Нам запропонували здати в колгосп хату, хліви, клуню на будівництво колгоспної свинарні. Обіцяли, що згодом побудують нам хату. Та будують до цього часу. Ми з чоловіком зліпили маленьку ліплянку, накрили соломою. І ось я вже 56 років живу сама в цій же хатині. Працювала в колгоспі до 70 років, а потім пенсію отримувала 12 карбованців, потім більше, зараз 50 карбованців. Не знаю кому і дякувати. Не скажу, що про мене забули. Слава Богу пам'ятають, приїжджали машиною з колгоспу та з району, навіть фотограф був. На словах щирі, всього доброго обіцяють, не слова, а мед. А поїхали, і забули про медові обіцянки. А хата моя тече і валиться. Та я і не дивую. Вони молоді, зайняті своїми справами. Їм погуляти і відпочити треба. Крім того, в колгоспі справ багато. Все треба обдумати, обмізкувати. А я як-небудь переб'юсь, від дощу в сінцях сховаюся, бо там ше не тече.

ДМИТРУК Григорій Федорович. Добре пам'ятаю 1933 рік. Я в той.час був учнем 7 класу. У мене опухли, потріскалися ноги від голоду. 3 трудом добирався до школи. Вчителька Тичинєька побачила мене майже в безнадійному стані і запропонувала мені написати заяву на ім'я директора школи Сорокопуда Трохима Антоновича про надання мені допомоги. Я вже не міг писати. Вона допомогла мені. І я пішов із заявою до директора. Він подивився на мене якось особливо, з почуттям жаху і виписав мені кілька кілограмів крупи і картоплі. Яз радістю все це приніс додому і наварив кулешу. Запропонував братам Василю і Михайлу. Василь відмовився, сказав: "Мене вже ніщо не врятує, рятуй себе". В сім'ї в нас убиті голодом були батько, мати, брати Павло і Михайло.

КУЦЕНКО Маланка. Пам'ятаю, все пам'ятаю, що було в 1933 році. Пам'ятаю, як помирали люди. Померли мій дядько і тітка Куценко Кость Карпович та його жінка Дарка, їхні син і дочки Михайло, Палагія і Параска. Жахливо було. Пам'ятаю трагедію Грабовського Якова, якого розкуркулили в І929 році. В нього було шість дорослих синів. Він і сини повернулися і заслання в І 932 році. Його сини Федір, Петро та Іван померли з голоду в І933 році.

ХАРКАВИЙ Іван Петрович (зараз живе в Цюрупінську Херсонської області). Мої діди Харкавий Марко і Боруцькнй Петро померли з голоду. Сини Боруцького Петра Петро і Володимир теж померли, а сини Семен і Іван - танкіст і льотчик - загинули в 1943 році в Орловсько-Курській Битві, обидва офіцери Радянської Армії.

ФАЮК Марія Івтухівна. Рік 1933 був роком голодного страхіття. У селі жили брати-сироти Фаюк Родіон і Антін. Родіон був одружений. Жінка його Палажка та дочка Марися - всі четверо голодували. Голод довів Родіона і Палажку до втрати почуття людськості. Вони свою опухлу, маленьку доньку закопали живою в клуні, а самі пішли світ за очі і по дорозі померли. Антін зайшов в клуню і побачив свіжу землю. Думав, там зарите зерно. Почав копати, а там мале дитя. Він почав кричати, прийшли люди, я теж. Боже мій що ми побачили. Дитя, видно, побивалося, повні кулачки землі, худе-худе. Деякі люди втрачали свідомість.

ПРИТУЛА Ніна Прокопівна. Мій батько Козійчук Прокіп Костянтинович - столяр, чудовий майстер - мав золоті руки. Все міг зробити добротно і красиво, Любив книги, мав красивий почерк. У нього була, як на той час, велика бібліотека. В НІЙ були Біблія і велика книга, передана йому ше моїм дідом. В ній він писав історію села: важливі події, вів запис народжених і померлих. У бібліотеці його були також "Кобзар" Шевченка, твори Пушкіна, Лермонтова та інші. У І933 році батько мій і мої діди Костянтин Козійчук і Шкварук Кондра, а також моя сестра Настасія померли від голоду. Я в І940 році закінчила курси трактористів. Восени 1940 і весною І94І року та в повоєнні роки з 1944 по 1948 роки працювала на тракторі "Універсал". В 1948 році була засуджена на два роки за прогул -- не взяла довідку про хворобу. Працювала в лагері "зеківців" в Сталінграді на тракторному заводі.

СТАДНІЦЬКА Параска Всеволодівна. Голод бере своє, і я поїхала в Межирічку на спиртовий завод і заміняла за малясу мішок проса. Привезла додому, батько лежав уже опухлий. А ранком на другий день прийшли з сільської ради Волько, Добровольський Михайло і Івахнюк Архип Макарович і забрали. До цього ще батько викопав яму і заховав в діжці мішок жита, а зверху зробив туалет. На третій день Кільчевськнй Яшка і Добровольський Михайло знайшли, відкопали і забрали зерно кормити пролетаріат. Мій батько і мати померли з голоду.

ТРАГЕДІЯ...

Хто винен в народній трагедії, в масовому голоді, штучно організованому не тільки в Україні, а й на Панічному Кавказі, Курській і Орловській областях? У кінці І932 року Сталін Й. В. розмовляв з секретарем ЦК КІІ(б)У Р. Тереховим, який доповів про масовий голод селян в Україні, на що Сталін відповів: "Нам говорили, что вы, товариш Терехов, хороший оратор. Оказывается, вы хороший рассказчик - сочинили такую сказку о голоде, думали нас запугать, но – не выйдет! Не лучше ли вам оставить пост секретаря обкома и ЦК КП(б)У и пойти работать в Союз писателей: будете сказкн писать, а дураки будут читать.” "Правда", 20 мая 1964 г.

У селі були організовані похоронні команди. На возах, запряжених виснаженими та голодними кіньми, трупи звозили на цвинтар і заривали в братську могилу, не глибоку, не було кому копати могили. Деякі голодуючі, відчуваючи свій кінець, просили підбирачів трупів, щоб їх ще живими завезли на цвинтар.

Весна І933 року була тепла, дощова. Літо - щедре на урожай. Озима пшениця і жито стіною стояли, відквітували, стали доспівати. Голодні люди кинулися себе рятувати дозріваючими колосками. Багато з них, наївшись недозрілого зерна, повмирали. З'явилися на полях вишки, на яких чергували дозорці - стерегли посіви від стригунів колосків. У 1932 році вийшов закон надзвичайно жорстокий - за стрижку колосків засуджували на великий строк тюремного ув'язнення.

Урожай був добрий. Хліб зібрали із запізненням, план хлібозаготівлі виконали, і дали по 3-4 кг колгоспникам на трудодень.

Голод пережили

Голова сільради та секретар Власюк Йосип Яремович підрахували померлих від голоду. Їх було 1034 чоловіки. І це сталося в той час, коли в країні були урожайні роки. Страшно навіть подумати!

За даними перепису 1926 і 1937 років дано достовірну цифру – 6-7 мільйонів чоловік померли від голоду в Україні.

Хто винен?

Польща, Франція, Англія та інші країни Європи і навіть Канада пропонували допомогу у порядку милосердя. Відповідь була, що в допомозі не нуждаємось.

Наш односельчанин доктор юридичних наук, професор Київського університету Сусло Дмитро Спиридонович розповідає:

- Весною 1934 року уряд республіки вжив заходів до ліквідації голоду, і справи йшли на краще.

Весною 1935 року я відвідав село. В той час я був народним суддею в місті Одеса. Село мало жалюгідний вигляд. Хати обдерті, не білені, забори розібрані, дерева вирубані, садки частково теж. Греблі розмиті залишилися ще з весни 1932 року. Приміщення цегельні розграбовані, станки поіржавіли.

Мене відвідав Кожухівський Максим, той що вбив керівника банди Марченка, зі скаргою на голову колгоспу, який його бив. Я відвідав квартиру Христофора Поперечного, колишнього голову волосного ревкому, голову сільради. Він плакав. За станом здоров'я (був престарілий) він не міг працювати на польових роботах. Просив допомогти йому влаштуватися на будь-яку легку роботу. Скаржився, що голодує.

У райцентрі я розшукав прокурора Думанського, якого знав з 1928 року і просив його, щоб розібрався на місці і вжив заходів проти рукоприкладства голови колгоспу. Також просив, щоб він поговорив з секретарем РК КП(б)У про Поперечного Христофора. Він обіцяв. Однак, нічого з цих питань не зроблено.

Після страшних років голоду колгоспи дещо зміцніли. Та матеріальне становище колгоспників зростало дуже повільно. Особливо важко було зимою. Палити не було чим, раніше палили соломою. Тепер солома була в степу в скиртах і охоронялася. Треба було вкрасти рядно соломи, принести вночі, якщо не спіймають. Та й нести було далеко.

Особливо важко було жити вдовам. А їх в селі після голоду було багато. Я цікавився наслідками голоду, зустрічався з секретарем сільради Власюк Й. Я., і він мені сказав, що померло 1034 чоловіки. Цю страшну цифру я добре запам'ятав і пам'ятатиму її до останніх своїх днів.

Господарство в колгоспах було погано організовано. Тракторів і коней було мало. Польові роботи виконувалися не в строк. Озимі сіяли з серпня по листопад, зяб не встигали виорати, внаслідок чого врожаї були низькі - боролися за шістдесятипудові збори зерна. Врожайність визначалася на корні ще до жнив і, як правило, завищувалася. Від цього доводили план хлібоздачі, виконання якого вимагало вивезення всього обмолоченого зерна. На трудодні видавалися крихти.

Грошей на трудодні майже не видавали. Та й звідки вони, гроші ті, візьмуться. Закупівельні ціни на зерно були низькі. Тваринницьких ферм в колгоспах тоді ще не було, а з тих грошей, що платили за зерно, на трудодні видавалися копійки, не вистачало навіть на виплату облігацій. Колгоспники завжди були винні колгоспу.

А як працювали? Тяжка була робота. Вручну сапали цукровий буряк, орали, сіяли кіньми, волочили коровами. Цілі місяці коні не виходили з борозни, корови по 20-25 днів не скидали ярма, і так кожну весну і осінь. Сіяли в той час від снігу і до снігу. Молотили молотаркою на тракторній тязі до кінця вересня. Важкою працею було в'язання снопів, їх складання в копи. Снопи звозили в стіжки чи прямо до молотарки теж коровами.

М. Білоус. с. Кам’яна Криниця.