Все о рыбалке

Я не вірив у дива доти, доки  якось зі мною не трапилася дивна історія. У часи, коли я парубкував, хоч і не надто дозволялося святкувати християнські обряди, та все ж ми з друзями не цуралися древніх звичаїв. І вечерю на святвечір до хрещених носили, і паски з крашанками у церкві освячували, а про колядки та щедрівки взагалі окрема мова.

У ніч на Івана Купала наша дружна компанія зібралася на березі річки, аби посмажити шашлики, хильнути по чарці горілки та, ну, а як же без цього, «погнати біса». Дівчата Синиці  сплели вінки із польового різноквіття і пускали їх на тиху воду, слідкуючи у який бік вінок попливе, бо саме звідти слід було виглядати сватів. Як і щороку, вінки пливли за течією, бо ж куди їм ще пливти? Ясна річ, що не проти. Але традиція традицією і дівчата у неї свято вірили. У хлопців традиції були іншими, а саме – шашлики та оковита. Чомусь того року мені у гурті товаришів було не комфортно, а горілка не лізла, від смаженого м'яса вернуло. Напередодні я посварився із своєю майбутньою дружиною, і тепер марно намагався забути про сварку. Моя Катя не йшла з думок. Всім весело і добре, а мені – ніби остання ніч перед стратою. Так хотілося Катю побачити, вибачитися перед нею, помиритися. Вирішив, що необхідно негайно до неї піти, марно мене хлопці зупиняли, казали, що в ніч на Івана Купала самому ходити не слід, бо селом чорти та відьми бродять, та й не гарно опівночі приходити в гості. Але тягло мене до коханої, ніби магнітом. Пішов.

Катя з батьками жили недалеко  від місця нашого відпочинку. Я попрошкував вузенькими стежками поміж людськими городами. Йду-йду, вже, ніби, мав би і прийти, а навколо лише височіє бадилля кукурудзи. Де поділися людські хати? Я пришвидшив ходу, вузенька стежка загубилася у бур'янах, простую прямо по городах. Марно, навколо не те, що Катиної хати, а й ніякої іншої не видко. Мені стало моторошно. Ніч така темна, що хоч око виколи. Десь завили собаки.  То тут, то там у кукурудзі щось шелестіло. Вітру не було. Спробував повернути назад, але дороги не знайшов.

Отак я бродив майже до ранку. Ближче до  світанку на небі з'явився місяць.   Я вже не знав, у який бік бігти, було так лячно і холодно, що ще б трохи, і моє серце не витримає. Якесь передчуття смерті, диявольська тиша, відчуття, ніби за мною спостерігають із темряви, холодило душу. Став згадувати «отче наш» і голосно молитися. Знову шурхіт, я напружився і приготувався до зустрічі з нечистим. Ніби нізвідки у траві знайшлася стежина, яка є по кожній межі між сусідами. На ній з'явилася темна постать. Я завмер. Серце заспокоїлося, коли почув приємний жіночий голос із звичною для літніх людей хрипотою:

- А ви хто?, - мовила до мене незнайомка. – Що в моєму городі робите?

- Та я… - із полегшенням відповів я, ніби важкий камінь із плечей спустив. – Заблукав мабуть.

- Заблукав… Знаю як ви, парубки, «блукаєте». Що вже шукав? Совісті геть не маєте… Молодьож…

- Та чесно, бабцю. Вже думав, що ніколи дороги додому не знайду.

Хоч бабця й лаяла мене, та в місячному сяйві було видно, що очі в неї лагідні і добрі, тому її буркотіння здавалося не образливим, а ніби маминим.

- А ви, бабцю, що на городі вночі робите?

- Собаки розгавкалися, прокинулася, думала, що знову лис забрався у курник. Почула шурхіт на городі. Підійшла і тебе впіймала.

- Те не сваріться. Краще допоможіть з городу вибратися.

Бабця ще певний час мене розпитувала, хто я і звідки, потім поскаржилася на сусідку, котра «влізла» у її город на півметра, на лиса, який забрав двох курей, і ще раз наказала мені не шастати вночі селом.

 Додому я приплівся смертельно змореним. Відсипався, мабуть, півтори доби. Прокинувшись, одразу побіг до Каті. Ми помирилися і за півроку зіграли весілля. Якось переглядаючи Катин сімейний альбом, на одній із фотокарток я впізнав знайому мені бабцю. Кохана пояснила, що це її прабабця Нюся.

- Та це ж вона мене вивела на дорогу тієї ночі!, - вигукнув я радісно. – Чудеса, їй-богу, це ж треба, щоб так співпало.

Катя поглянула на мене дивним поглядом, ніби на божевільного.

- Ти що? То була не вона. Ти помилився.

- Та ні, те обличчя я ніколи ні з яким не сплутаю, - став перечити я. Бо й дійсно, великі добрі очі моєї спасительки я запам'ятав на все життя.

- Вася, кажу тобі, що ні. Бабця Нюся вже сім років як померла…

І не вір після цього у дива.