Все о рыбалке

Гомінка сучасна автомагістраль, розкраявши сірим асфальтом зелені яри та поля й перескочивши річку Бондаруху, мчить у двох напрямках на Київ та Одесу за два кілометри від села. А колись його не можна було об’їхати стороною – чумацький шлях з півдня на північ пролягав через Грушку. Хоч би хтось і хотів обминути, але це ж ГРУШКА!

Як не заїхати, чому б не спробувати того чарівного соковитого плоду? Кажуть – дичка? Ну й що? Кидай на воза – влежаться і замість меду будуть.

В ті далекі часи тут степи полинами шуміли,

Суховії гуляли й високо кружляли орли,

В ті далекі часи тут обози чумацькі ходили

І простором широким їх пісні над віками пливли, –

щемливо напише про Грушку місцевий поет Василь Подолян.

Ту грушку-дичку відкрили давні подорожні – чумаки, які возили з Криму сіль у найскрутніші для України години... Біля тієї грушки вони робили свої привали, ховалися від сонця в тіні її розкішної крони, попивали з джерела, яке било в кількох кроках від річки, воду і смакували грушами та наспівували пісень:

Місце біля груші й водопою було досить зручним, мандрівники тут часом затримувались надовго. Щоб поремонтувати воза, чи, зустрівшись із знайомим на зворотному шляху, затриматися за чаркою й наговоритися досхочу. Хтось підприємливий одразу збудував хатину і відкрив майстерню по ремонту возів, інший наставив бортні та привабив рої бджіл, а потім варив медовуху і заробляв копійку... Отож створився такий собі хутірець.

У 1709 році, коли Петро І розіп’яв і спалив Батурин, зруйнував Запорізьку Січ, а гетьман Мазепа зазнав поразки у війні за вільну Україну, сюди прибилося 12 козаків, як апостолів. Один із них був з цих країв, він і запропонував поселитися побратимам на вільних благодатних землях біля грушки.

Були серед козаків і одружені, і навіть з дітьми. Спочатку збудували вони землянки, а потім – хати і постало село, яке з любов’ю нарекли – Грушка. А річку назвали іменем одного з козаків – Бондаря. Мабуть тому, що він майстром був не тільки по бочках, а й будівничим першого на ній мосту. Так про заснування села, розповідає одна з легенд. Хоча, річку швидше назвали на честь дружини козака – Бондарихи, бо ж все-таки річка жіночого роду.

За іншими переказами, серед тих дванадцяти козаків був один на прізвисько Груша, і нібито село назване на честь цього сміливого та мудрого воїна, який загинув у бою з татарами, захищаючи від них рідний край. Цілком можливо, що саме так і було, адже знаємо, що нашому народові не раз доводилося ставати на оборону своїх рубежів від татарів та турків.

Як тільки поселення розросталося на сотню-дві дворів, люди обов’язково прагнули збудувати в селі церкву. Це було ознакою, що тут вже є самодостатня громада, яка шанує древні звичаї і традиції, яка, зрештою, шанує себе і горда свого людського роду. Не мати в селі церкви було соромно: "Ми ж не якісь там бусурмани чи поганці, щоб не було де Богу помолитися і поставити свічку за упокой душі дідів наших”, – казали давні українці. Зважаючи на те, що неподалік, за Бугом, вже господарювали магометанські татари, церква ще й ставала своєрідною духовною цитаделлю і навіть оборонним центром. Й не випадково, який би ворог сюди не приходив, насамперед він прагнув захопити церкву і знищити її. Так робили татари, турки, так робили й комуністи вже за новітньої історії.

Точних даних про спорудження першої в Грушці церкви немає, але: "в архівних записах знайдено, що сільський храм "Покрова” дерев’яний на кам’яній основі, з дзвіницею, покритий жерстю, збудований 1865 року. Раніше храм теж був дерев’яний, який простояв понад 100 років. Про церкву відомо, що вона до 1773 року була уніатською, потім переяславським єпископом Іовом приєднана до православної. В 1775 році при церкві був священик Феодор Яворський” (9) .

Втім до подібних свідчень необхідно ставитися дуже обережно. Бо з них виходить, що уніати були тут першими і навіть могли бути будівниками церкви. Насправді, уніати захоплювали церкви вже після того, як було придушено Коліївщину з метою розповсюдження свого впливу та не допущення подібних селянських виступів проти своїх гнобителів. Тож все-таки першою тут була православна козацька церква. До речі, в людській пам’яті збереглося, що була вона крита очеретом.

Церкви найчастіше будували всією громадою, хоча є чимало історичних свідчень, що це також робили своїм коштом і власними руками окремі селяни. Про будівничих першої Грушківської церкви, на жаль, немає ніяких даних. Але, зрозуміло, що це були люди, які хотіли, щоб у їхньому селі панували мир та любов між людьми, щоб всі справи селян були на добро, щоб, нарешті, всі бачили, що тут живе люд УКРАЇНСЬКИЙ, ПРАВОСЛАВНИЙ.

А про те, що в Грушці була досить сильна церковна громада, говорить такий факт: під кінець XIX століття місцева церква володіла 132 десятинами 1552 кв. сажнями орної землі, в т. ч. з левадою і ставком – 14 дес. 2198 саж. і сінокісною землею – 42 дес. 1900 саж., що набагато більше, ніж, наприклад, мала така ж громада в сусідньому Голованівську.

* * *

Після реформи 1861 року село почало занепадати. Селянин, нібито, отримав більше прав і чималу ділянку землі у свою власність. Але обробити майже 6 гектарів землі, навіть сьогодні не кожній сім’ї під силу. А тоді родина щонайбільше мала пару волів і 3-5 пар робочих дорослих рук. Не дивно, що вже незабаром селяни змушені були здавати свої землі в оренду або продавати і йти в найми, поповнюючи армію злидарів. На цей період зафіксовано перші виїзди грушан в інші регіони колишньої царської Росії в пошуках кращої долі. Як наслідок, вже в 1863 році населення села порівняно з 1850 роком зменшилося на 72 особи.

Демографічний спад тривав до 1870 року, поки графиня Марія Болеславівна Строганова (племінниця М. Потоцького) в кількох кілометрах від села на березі річки Синиці не розпочала будівництво Грушківського цукрового заводу. За два роки до цього вона продала Грушківський маєток удільному відомству і зосередила свої зусилля на спорудженні заводу. Це припинило міграцію населення. Багато селян тут знайшло застосування своїм робочим рукам, адже одночасно з заводом поруч будувалися винокурня, водяний млин, різні господарські будівлі. Інші планували зайнятися вирощуванням сировини для заводу – цукрових буряків, хоча основними земельними угіддями, а отже, і буряковими плантаціями володіли пани Жайновський та Драгановський. А от великі сім’ї Бруньківських, Прушинських, Шишкевичів залишалися безземельними.

Але навіть графині Строгановій будівництво та утримання такого заводу було не під силу і вже в 1873 році він перейшов у власність товариства на паях. Капітал товариства, до якого входили французькі, бельгійські і швейцарські капіталісти, складав 500 тис. крб. Контрольним пакетом продовжувала володіти графиня. Вже в цьому, 1873-му році, завод почав виробляти продукцію. Але сподіваних прибутків він не давав. І незабаром завод були змушені пустити з молотка. В 1879 році на публічних торгах його придбав департамент уділів, і протягом трьох наступних років управління заводом здійснювалось разом представниками товариства та Київської удільної контори, а в 1883 р. управління заводом повністю перейшло до Київської удільної контори.

Будівництво заводу та інших об’єктів, а також вирощування цукрових буряків сприяло стрімкому приросту населення в Грушці (У Грушківському маєтку, наприклад, товариство бурякоцукрозаводу орендувало 800 гектарів землі під вирощування цукрових буряків. Обробляли її переважно завербовані селяни-українці з Чернігівської, Курської та інших губерній Росії). 1893 року тут уже налічувалося 225 дворів і 1650 жителів. У призаводському поселенні, яке в офіційних документах називалося "виселком Грушківського цукрового заводу” вже була ферма (дві казарми для робітників), яка налічувала "2 двори і 60 жителів” та 50 окремих дворів і 200 жителів (10). А в 1901 р. в Грушці вже проживало 2035 жителів і " 8 сімейств євреїв” (11).

Віднині головну роль у регіоні почав відігравати цукровий завод. У 1892 році поблизу нього було споруджено невелику залізничну станцію "Грушка”, перший поїзд через яку пройшов восени 1894 року. Спорудження заводу і залізниці сприяло економічному зростанню краю, розширенню торгівлі, засну-ванню шкіл. Саме з початком роботи цукрозаводу зафіксовано і відкриття в Грушці церковно-приходської школи (1873 р.). Тоді ж навколо заводу почало зароджуватися нове селище, майбутній райцентр з такою ж назвою, як і село, – Грушка.

Втім завод – це ще й робітничий клас, який був більш організованим і рішучим у відстоюванні своїх життєвих інтересів. Саме робітники цукрозаводу підхопили вогонь першої російської революції і оголосили страйк навесні 1906 року. Довідавшись про це, робітники сільськогосподарських економій теж відмовились виходити на роботу, вимагаючи вищої оплати та поліпшення умов життя на фермах цукрозаводу. Управителі змушені були звернутися до Подільського губернатора з проханням надіслати війська. До Грушки прибув полк солдатів, яких, окрім всього, використовували на сільськогосподарських роботах.

"В 1905-1907 рр. під впливом робітників заводу, – зазначає "Історія міст і сіл УРСР”, – посилилися виступи селян навколишніх сіл проти поміщиків і місцевих властей. Якщо в 90-х роках ХІХ ст. спостерігалися лише поодинокі факти захоплення ними удільних земель або спільних для уділу й сільської общини вигонів, то в роки революції селяни Грушки, Розношенського, Кошаро-Олександрівки та ін. населених пунктів заорювали удільну землю, рубали ліс. Керуючий удільним маєтком змушений був не тільки звертатися по допомогу до Балтського повітового суду, але й просити управління Київського удільного округу виділити польових наглядачів і надіслати для охорони майна зброю” (12).

Ситуація в селах Балтського повіту на початку століття була вибуховою. Селяни протестували проти безглуздих воєн, які розв’язувало самодержавство і які несли смерть або каліцтва. Михайло Червоній, наприклад, коли його призвали на японську війну, вивалив вікна і двері в хаті, вирішивши, що звідти вже не повернеться живим. Проте на той час війна швидко завершилася і йому судилося дожити відведеного віку.

А ось витяги з деяких документів.

1906 р. 28 січня. Із рапорту Балтського повітового справника Подільському губернатору про залишення військ у повіті для боротьби із селянськими заворушеннями: "Крім окремих, але частих тепер в різних місцях бійок і вбивств, що свідчить про розгнузданість деяких осіб і цілих груп населення, які вдається припиняти одразу заходами поліції, згадане становище – збудженість селянського населення – характеризується, між іншим, частими підпалами поміщицького майна невстановленими зловмисниками...”(13). Далі справник просив залишити в повіті всі 4 військові загони чисельністю 251 чоловік.

1907 р. 6 жовтня. Телеграма начальника Подільського губернського жандармського управління помічнику начальника Подільської губернії жандармського управління у Балтському повіті: "В Балтському повіті під впливом агітації, очолюваної з Єлисаветграду, почались погроми, вбивства, підпали поміщицьких маєтків і замків. Прийміть найрішучіші заходи встановлення спокою, виявленню агітаторів, доповідаючи про хід розшуку мені. Полковник Балановський” (14) .

* * *

Про освітній і культурний рівень селян на початку ХХ століття і взагалі про ситуацію на селі маємо цікавий лист з Грушки, який опублікувала київська газета "Рада”, проте, на жаль, без підпису:

СЕЛЯНСЬКА ТЕМНОТА

Село наше велике, більш 3000 людності. На селі є дві школи: церковно-парафіяльна та міністерська. Остання існує другий рік. Обидві однокласові. Учнів більше 100. Багато блукає поза стінами школи. Є в нас цукроварний завод. Навкруги села економії, так що заробіток для селян є. Але придивись до усіх людей, то аж жах тебе охопить. Така панує темрява, що аж моторошно стає. Ніхто не одержує ні газет, ні журналів. Більшість людей навіть не знає, що таке газета. Селяни ідуть до монопольки, де йде така пиятика, що аж страшно робиться. Та до лиха і тих зашкурних шинків в нас розплодилося. П’ють навіть жінки. Крається серце від болю, від жалю, як подивишся на "меншого брата”, котрий "в поте лица” добуває копійку, і відносить до рябого стовпа, а сам ходить в жебрацькому лахмітті. Особливо сумно дивитись на молодь – парубків. Найкраща в них забава – п’янство, а наслідки п’янства – бійка. Не лунає в нас і рідна пісня. Немає в нас ні позичкового товариства, ні потребительської крамниці. Торгівля в руках дрібних крамарів, які останній клей з тебе тягнуть. Інтелігенції, котра могла б дати темному хліборобові якусь пораду, десь і не чути.

Пора вже й нашим селянам вилізти з цієї темряви, скинути з себе ярмо облуди, яке так без впинку його муляє (15) .

Революції, війни, в стані яких майже безперервно перебувала Росія, давали непевність, а звідси і оте розгульне, бездумне життя селян і молоді зокрема. Так тривало не один рік. Економічна розруха охопила всі галузі. Катастрофічно погіршувалося матеріальне становище трудящих. І коли в червні-липні 1916 р. в Україні розпочався сільськогос-подарський перепис, селяни сприйняли його як чергове зазіхання на їх права та власність. Перепис викликав рішучий протест та селянські заворушення.

Над переписувачами часто чинили насилля. В Синьках, наприклад, на них порвали одяг, нанесли побої. У Грушці, викрикуючи «не бажаємо знову панщини», силоміць забрали в переписувачів і спалили статистичні документи. Такі ж дії відбулися в Молдавці та інших населених пунктах. В селах Клиновому, Таужному, Синьках, Юзефівці, Мечиславці, Луполовому, Розношенцях, Вільшанці, Саврані відбулися сутички селян з поліцією, а в Даниловій Балці – збройна сутичка з урядовими військами. У цих селах було заарештовано і відправлено до тюрми в село Трояни кілька сотень чоловік. Селяни намагалися відбити в поліції заарештованих, але це їм не вдалося (16) .

Селянський рух розростався. Лише в на Правобережній Україні відбулося 612 селянських виступів. Центрами селянського руху на Поділлі стали Гайсинський, Балтський та Ольгопільський райони.

1917 р. жовтня 8. Телеграма Балтського повітового комісара головному начальнику постачання армії Південно-Західного фронту для придушення аграрних виступів:

"В повіті захвати економічної землі, кукурудзи приймають систематичний характер, заходи примирення вичерпані, не досягнувши позитивних наслідків. Ескадрон гусар, що стоїть в місті, зайнятий боротьбою з винокурінням. Півсотні козаків, що знаходяться в Балті, у зв’язку з великою площею повіту, недостатньо для запобігання захватів. Не маючи змоги розв’язати аграрні питання шляхом умовляння, просимо терміново відрядити дві козачі сотні в Балту, або хоча б одну, щоб запобігти погромам економій. Дуже просимо задовольнити наше прохання. Повітовий комісар Залевський. Голова упродкома Баришев” (17).

Перша світова війна, так звана "Велика Жовтнева соціалістична революція”, а потім знову війна була великим тягарем для українських селян. Село мало поставляти фронтам продукти, хліб і своїх синів у солдати. Черговий занепад був найболючішим. Кілька років у селі, по суті, не було ніякої влади. І хто що хотів те й робив. То більшовики бал правили, то денікінці, то німці, а то й просто якісь самозванці. Для того, щоб створити власну українську державу ні в Директорії, ні в УНР не вистачило сил та організаційного досвіду. Проте необхідно відмітити, що цими потугами було заявлено на весь світ про існування української нації, про її прагнення мати свою власну державу.

Звістку про перемогу Жовтневої революції принесли зі станції Голованівськ, де був телеграф. Грушани зустріли новину з піднесенням, з надією, що вона принесе їм мир, рівноправність і добробут. Одразу було створено ревком на чолі з Віктором Тодоровичем Паранюком, який займався розподілом поміщицьких земель. Пізніше його замінив Андрій Пігренович Шпак. Комітет незаможних селян очолювали Микола Андрійович Косарчук, фронтовик Степан Пилипович Бруньківський, комісар Логвин Данилович Червоній.

Північна Балтщина, тобто майже все Східне Поділля, за визначенням однієї газети, під час громадянської війни стала епіцентром вештання цілих зграй до зубів озброєних банд та загонів на чолі з "батьками” Тихоходом, Клокуном, Соколом, Волинцем, Бабійом, Гошурком та іншими. Місцеве населення ці розрізнені загони часто називало "бандами”, хоча маємо архівні свідчення, про те, що, наприклад, Волинець і Бабій (останній родом із сусіднього села Грузького) прагнули здобути волю своєму українському народові в боротьбі з силою, яка сунула з півночі. Але робили це не в єдності, тому більш організована сила – більшовицька – часто досить легко розправлялася з ними.

Зокрема, командир першого революційного загону Г. М. Гуляницький в ті роки писав у Єлисаветградській газеті "Известія”: " 9 червня 19 19 року разом з частинами 21-го Рославського полку, першою і другою ротами Знам’янського полку нами звільнені Грушка, Таужне, Мощене, Хащувате, Гайворон. Банди Волинця розбіглися і переховуються в лісах... ” Хоча мусимо не забувати, що досить часто, щоб завищити свої заслуги, так звані герої за банди видавали навіть звичайних селян, які не хотіли ділитися із "звільнювачами” фуражем, а тим більше кіньми.

Селянина грабували, били, принижували, але він жив і боровся. Часто помилявся, пристаючи на ту чи іншу сторону, бо хіба можна було розібратися: всі йшли з гарними гаслами, всі обіцяли золоті гори.

Обіцянки комуністів виявились найпривабливішими: вони обіцяли відібрати в панів всю землю і передати селянам, а заводи – робітникам, а ще дозволяли грабувати панські маєтки, до чого було охоча ображена, озлоблена і доведена до відчаю біднота. І коли гору взяли більшовики й почали роздавати землю (на кожного члена сім’ї по гектарові), думалося, що таки справді незабаром буде побудовано комунізм. Але вже на кінець 1921 року над Україною зависла загроза голоду. Розкрадене, зруйноване українське село ледь могло себе протримати, а червоні продподаткові загони вимагали хліба для голодаючих Поволжя, Донбасу, Петербурга...

Питання ставилося однозначно: "Кожний зайвий день з затягуванням продподатку несе смерть тисячам голодающих. Той, хто приховав зайвий пуд зерна, – убивця голодного”, – писала газета Балтського Повітревкому і Повнаркому КП(б)У "Червоне село”. Отже, якщо хто залишав для себе, для своєї сім’ї хліб – він убивця, ворог. Його чекав якщо не розстріл, то виселення на Соловки.

Не обминув голод 21-22-го років і Грушку. Хоча, на жаль, за радянського часу всі згадки про нього, як і про голодомор 1933-го, суворо каралися і, по суті, жодних документальних свідчень не збереглося.

Про підступність більшовиків свідчить факт, який переповів Анатолій Сильвестрович Червоній. У 1920 році в село залетів загін у петлюрівській формі і почав чинити розбій. Коли вони зайшли у двір до його діда Антона, дід сказав, що його син служить у війську Петлюри. Командир наказав не чіпати старого, але запросив, щоб він показав їм дорогу. Дід поїхав з ними і за селом був розстріляний. Отже, робить висновок Анатолій Сильвестрович, то були не петлюрівці, а переодягнені червоноармійці у петлюрівську форму.

* * *

Починаючи від 1 березня 19 23 р. за новим адміністративно територіальним устроєм Грушка залишалася в складі Даниловобалківської волості, але вже не Подільської губернії, а Одеської, Первомайського округу. 15 вересня 19 30 року округу були ліквідовані, а в березні 1932-го в Україні було створено 5 областей, в тому числі Одеську із 4 містами обласного підпорядкування (Одеса, Кіровоград, Миколаїв, Херсон) та 46 районів, серед них і Грушківський, який об’єднав у собі три колишні волості – Даниловобалківську, Велико-Троянську і Юзефпольську. Селище Грушка стає центром району, до якого за результатами Всесоюзного перепису населення 1926 р. входило: господарств – 14347, всього населення – 59379, в т. ч. : чоловіків – 28869, жінок – 30509, з них: українців – 95, 7%, росіян – 0,4, євреїв – 1,1, німців – 0,1, молдован – 2,4 (для порівняння в сусідніх районах: в Голованівському мешкало українців – 92,8%, росіян – 0,5, євреїв – 6, німців – 0,2; в Хащеватському: українців – 88,7%, росіян – 1,1, євреїв – 8, 9, німців – 0,1, молдованів в двох останніх районах мешкало менше десяти чоловік).

Лише в травні 1949 року, коли навколо цукрового заводу розрослося чимале селище Ульяновка (від імені біль-шовицького вождя Леніна – Ульянова) і були споруджені необхідні адміністративні приміщення, район перейменували на Ульяновський, як, втім, і завод, який до цього також називався Грушківським.

* * *

Після встановлення московської окупації війни більшовицька влада почала на свій лад будувати господарське життя на селі. "Безземельним та малоземельним селянам було розділено поміщицьку землю. Частина селян, що не мали тягла та інвентарю, об’єдналися в товариства спільного обробітку землі. Сільськогосподарський інвентар для них було дано із бувших маєтків економії. "СОЗ”, як перша форма сільськогосподарської кооперації приступила до роботи в жовтні 1923 року” (19).

А в Кіровоградському обласному архіві зберігається такий запис мешканця Грушки Д. Д. Животовського, 1895 р. народження: "До 1924 року була надвірна форма землекористування, у 1924 році – форма полосного трипілля. Великих куркульських господарств у селі не було. У 1929-30 роках переважна більшість населення Грушки об’єдналася в семи артілях. Першими головами артілей були: Косарчук Микола Андрійович, Солтик Гнат Явдокимович, Петровський Михайло Федорович, Кравець Михайло Терентійович, Прушинський Тимофій Лукіянович, Драчук Іван Григорович, Ляховський Григорій Васильович”.

Артілі ці мали такі назви: "Безвірник”, ім. Калініна, ім. Коцюбинського, ім. Чубаря, ім. Шевченка та ім. Крупської (село Станіславове). "Безвірник” у 1931-му було перейменовано на "14-річчя Жовтня”, а ім. Чубаря, коли Власа Чубаря, одного з керівників Совєтської України, звинуватили в троцькізмі, перейменували на колгосп "3-тя Сталінська п’ятирічка”. Вже в 1935 році в Грушці було три колгоспи, які в 1950-му об’єдналися в один – в колгосп ім. Шевченка, в 1954-му до них приєднався і колгосп імені Крупської.

Про те, якою була реакція грушан на створення колгоспів, в одній із справ Кіровоградського обласного архіву зберігається такий запис: "У 1930 році сільський актив боровся проти волинщиків, які хотіли розвалити незміцнілі колгоспи. В період сівби Черпак Соломія Григорівна, Бойко Хіврона Дмитрівна, Бадьора Дорохтей Матвійович і Животовський Тимофій Пилипович направили 60 жінок проти землемірів, голову сільської Ради хотіли втопити, прогнали чоловіків з артільного”.

Втім, ні "волинщикам”, ні будь-якій іншій силі не вдалося стати на перепоні ліквідації приватних селянських господарств і не допустити створення колгоспів. Більшовицька влада бачила в них не що інше як зброю. Зброю проти непокірних, зброю проти українського села. Таке визначення колгоспам дав сам Генеральний секретар ЦК ВКП(б), третій після Петра І і Леніна україножер Йосиф Сталін: «С точки зре­ния ленинизма, колхозы, как и советы, взятые как формы организации, есть оружие, и только оружие. Это оружие можно направить против контрреволюции. Оно может служить рабочему классу и крестьянству. Оно может служить при известных условиях врагам рабочего класса и крестьянства. Все дело в том, в чьих руках оно находится и против ко­го оно будет направлено» (20) .

Проти кого були спрямовані колгоспи, показали 1932-1933 роки, коли більшовицький актив при підтримці репресивних органів вимів у більшості домашніх господарств всі харчові запаси, а заможніших селян або виселив до Сибіру, або вигнав із своїх хат на вулицю, і по українських селах загуляв голод.

Старожил села Іван Васильович Прушинський згадує, що в ці роки голодом заморено щонайменше 150 людей, вимерло повністю кілька сімей, зокрема родина Щербатюків.

Жертв було б ще більше, якби не Голочанський ліс. Згадує Ганна Мар’янівна Тищенко, колишня мешканка села Станіславчика (нині Станіславове), яке входить до складу Грушківської сільської ради: "Ми точно всі видохли б з голоду, якби не ліс. У селі все вимели і ніякого продукту не завозили. У колгоспі ж на трудодні заробляли лише «палички», а в лісі наймали на заготівлю бересклету і давали якоїсь крупи, трохи хліба...»

Совєти готувалися до війни («Наша революция только начало, она приведёт к победоносному концу только тогда, когда мы весь мир зажжем таким же огнем революции» (21) і тим, хто працював на забезпечення армії, не давали вмерти з голоду. З бересклету (або бруслини) добували гутаперчу (щось па зразок каучуку) та дерев’яні гвіздки для підбиття чобіт. Село ж не постачалося навіть зерновими відходами, щонайменшим набором необхідних товарів.

Більшовизм роздавив село не лише фізично, а й морально. В 1930 році влада посягнула на святиню грушан – церкву святої Покрови. Жителі Грушки не давали руйнувати її. Вони влаштували постійне чергування. Як тільки комуністи та комсомольці намагалися чинити наругу над церквою, вартові били в дзвони, і до церкви збігався народ на її захист. Селяни, особливо жінки, не побоялися навіть міліції, яка приїхала довершувати чорну справу. Вони схопили начальника міліції, зірвали з його голови кашкета і кинули у ставок, лунали заклики втопити начальника за наругу над сільською святинею. Голові колгоспу довелося рятуватися втечею, і, якби один із грушан не заховав його, йому було б непереливки від розлюченої юрби. І все ж людям вистояти не вдалося, церкву було зруйновано.

Але тих, хто йде проти волі Божої, хто зневажає загальнолюдські цінності, порушує народні звичаї та традиції, рано чи пізно обов’язково знаходить Божа кара. Одна з активісток, щоб показати безсилля релігії і Бога, в усіх на очах увійшла до вівтаря і почала танцювати. Незабаром у неї відняло руки та ноги, і вона 25 років пролежала "на просі”, її син трагічно загинув, а внук помер прямо на подвір’ї колишньої церкви, повертаючись з роботи.

Для грушан, як і для всіх українців, церква була духовним стрижнем, духовною опорою. І тому тут всіляко боронили її. Досі в селі пам’ятають династію священиків Кушуцьких. Пам’ятають історію про те, як церковний староста Давид Петрович Черпак особисто їздив визволяти аж до Архангельської області виселеного брата Конона Петровича та його дітей – сина і двох доньок. Він думав, що зуміє доказати невинність хоча б дітей і повернути їх додому, але мало сам не втрапив до в’язниці. Пізніше, очевидно завдяки молитвам сільського церковного старости малолітнім донькам вдалося повернутися, а Конон разом з сином загинув на чужині.

Пам’ятають грушани також, що саме колишній диякон церкви Порфирій Амвросійович Татчук створив у селі кращий в районі хор й кажуть, що це були справді люди від Бога.

* * *

Комуно-московський голодомор забрав 150 невинних душ грушківських селян. Познущавшись досхочу і винищивши приблизно сім мільйонів українського люду, московська влада восени 1933 року відпустила віжки і поступово село почало оживати, призвичаюючись до нової форми господарювання.

Діватися було нікуди.

Вже у 1934 році влада робить благородний жест. Ніби й не було голоду, ніби колгоспи діяли справно вже не один рік. Газета "Вісті” писала: "Свідченням щорічних досягнень с/г артілей у вирощенні високих урожаїв та достроковому пере-виконанні зобов’язань перед державою є той факт, що селу Грушці у 1934 році був піднесений подарунок президії ВУЦВК – побудовано за державні кошти сільський клуб на 500 місць”(22) .

Не мало горя довелося натерпітись українському народові за роки панування більшовицької влади. Причому головною виною людей було саме те, що вони народилися українцями і що Бог дав їм найкращі землі. Країною керували ті, хто не мав жодних генних зв’язків із цим народом і цією землею, але дуже хотіли володіти нашою душею і нашими багатствами.

Ось кілька прикладів того, як фабрикувалися справи і за що піддавалися репресіям та розстрілу наші земляки (за даними розсекречених архівів колишнього КДБ).

17 листопада 1937 року постановою трійки при УНКВС по Одеській області за ст. 54-10 засуджені до вищої міри покарання – розстрілу такі мешканці Грушки: Червоній Сильвестр Антонович, Драчук Юхим Григорович та Васютинський Арсентій Григорович. Постанову виконано 17 грудня 1937 р. Троє грушан були визнані винними в тому, що в період громадянської війни 1919-1920 рр. вони нібито були у петлюрівській банді, а під час колективізації в 1930 р. були організаторами й учасниками куркульської волинки в с. Грушці. Крім того, як зазначається в постанові, Червонію та іншим поставлено в вину те, що вони, працюючи в колгоспі, займалися антирадянською агітацією. Всі ці звинувачення побудовані на свідченнях свідків Камінського, Міщенка, Козака та Осадчука.

Хочеться звернути увагу на те, що це «Дєло» проходить за № 26987. Очевидно, слід вважати, що саме стільки подібних справ на той час вже було розглянуто в Одеській області. І ще цікаві цифри на «Дєлє»: «начато 28 сентября 1937 г.», «окончено 8 ноября 1937 г.» і вже 17 грудня – розстріл.

В 1957 р. після розвінчання культу Сталіна, коли переглядалися судові справи, в процесі додаткової перевірки були знову опитані свідки Козак, Камінський, Равлюк та інші громадяни, які знали засуджених. Цього разу всі вони характеризували їх з позитивного боку. Так свідок Козак, не підтвердив своїх свідчень, які давав у 1937 році, і заявив, що про антирадянську діяльність Червонія і Васютинського йому нічого невідомо.

Свідок Животовський сказав, що йому про службу Червонія, Васютинського і Драчука в петлюрівській банді нічого невідомо. Допитаний у якості свідка Кравець також сказав, що про злочинну діяльність засуджених йому нічого невідомо, навпаки, Васютинського він знає як організатора колгоспного будівництва. Свідок Камінський сказав, що йому відомо лиш те, що Червоній і Драчук в 1919-1920 рр. служили в банді Петлюри, однак про їх контрреволюційну діяльність він нічого не знає. Від показань, даних в 1937 р., він відмовився і заявив, що про участь Червонія і Драчука в куркульській волинці йому теж нічого невідомо.

Президія Кіровоградського обласного суду, яка розглядала справу про реабілітацію грушан, резюмувала: «Як видно із матеріалів діла і перевірки, проведеної в 1957 р., Червоній, Драчук і Васютин-ський були засуджені безпідставно, у зв’язку з чим постанова трійки при УНКВС по Одеській області від 17 листопада 1937 р. підлягає відміні».

Справедливість восторжествувала, але життя невинно убієнних не повернути. Воно залишається на совісті не лише тих, хто ту справу заводив і фабрикував, а й комуністичної партії, всієї совєтської системи, яка породила беззаконня і відправила на той світ мільйони українців.

«Дєло № 4111» у справі також трьох громадян: Закушняка М. Д., Луценка В.І. – обоє з с. Клинове Голованівського району, та Мандрійчука Олександра Даниловича, родом з Станіславового, який до арешту працював шахтарем-забійником. Як випливає із висновку про реабілітацію, О. Мандрійчук був засуджений в січні 1949 р. на 10 років позбавлення волі з поразкою у правах терміном на 5 років і з конфіскацією майна. Його виною було те, «що в березні 1943 р. він вступив в ОУН, вивчив десять заповідей і на вірність в роботі прийняв присягу, був призначений ланковим і йому було присвоєне псевдо «Мудрий». Забезпечував ланку антирадянською літературою. В січні 1944 р. Мандрійчук пішов у загін УПА, де знаходився два тижні. На озброєння отримав револьвер, який через два тижні здав».

О. Мандрійчук був заарештований 22 вересня 1947 р., відомості про його звільнення у справі відсутні (очевидно загинув чи помер в таборах – С. П.). Також відсутні дані про його родичів. У матеріалах справи відсутні будь-які відомості про участь Мандрійчука і загону в убивствах, розбоях, грабіжництві та в інших насильницьких акціях до радянських громадян. Однак, як бачимо, молоду людину, патріота-українця система знищила. У 1991 р. Олександра Даниловича Мандрійчука було реабілітовано.

І ще одна доля. Згадує СТЕПОВИЧ Адольф Семенович, народився 1926 р. в Станіславовому. Зараз мешкає в Росії.

– Важко розповідати про свої митарства, хоча деякі інші мої земляки натерпілися ще більше. Я залишився живим і маю трьох славних синів та шість онуків. 23 серпня 19 43 року з Гайворона відвезли всіх 1926 року народження в Німеччину. Можна було тікати в Станіславчик (Володя Красовський втік – в живих немає). 25 хлопчаків із Станіславчика, Грушки, Одаї, Синьок привезли на аеродром і примусили працювати. Харчування було дуже поганим. Тому при зустрічі з російським пілотом, який переганяв німецькі літаки в інше місце, просили перевезти нас туди, де краще харчування. З його допомогою я потрапив на інший аеродром, де і застав мене кінець війни. Літо 1945 року жили в таборі, годували всіх добре, а восени в закритих вагонах вивезли до Воркути в табір ЗК. Без суду і слідства. За що, чому?..

Я спочатку працював на шахті. Потім мене вивели за зону і запропонували їхати на роботу в Артемівськ. Я думав, що це на Україні і погодився, щоб бути ближче до дому. Але то було не так. В Артемівську направили на лісоповал. Харчування було жахливе. Так само без суду та слідства мені, як і решті таких, як я, дали по 6 років спецзаслання. Ми не мали паспорта і, як злочинці, мусили щомісяця відмічатися в комендатурі. Там я почав вчитися в Абаканському педінституті, який закінчив в Умані. Дякуючи добрим людям, мені вдалося вибратись із Сибіру і влаштуватися на роботу в селі Молдовці Голованівського району...

Народ довоєнного і післявоєнного часу жив в атмосфері постійного страху. Ніхто не знав, хто може бути черговою жертвою наступного дня чи ночі. Але, слава Богу, що вже хоч не мерли від голоду діти на руках у батьків, а батьки на очах у дітей.

Починаючи з 1939 року, вся країна вже жила очікуванням війни. Багатьом грушанам довелося стати до лав Червоної Армії, яка спочатку «приєднувала» Західну Україну до СРСР, а потім воювати у Фінляндії. В 1941-му війна прийшла і до Грушки. 22 червня фашистська Німеччина, порушивши кордони, нібито непереможного Радянського Союзу, стрімко розбивала деморалізоване голодом і репресіями червоне військо, і вже 2 серпня Грушка була в руках німецьких окупантів.

Як згадують старожили, життя під німцями мало чим відрізнялося від життя під московськими совєтами. Тоді вишукували уявних "ворогів народу”, тепер ловили молодь для відправки на роботи до Німеччини. З іншого боку в цей час народ себе відчув навіть внутрішньо вільнішим. Німці дозволили відкрити церкву, не забороняли святкувати народні та релігійні свята. Наприклад, на Різдво 42-го навіть комсомольці колядували. Не траплялося також смертей від голоду, як це було в 33-му та через кілька років після звільнення села від німців – у 47-му.

1942 року в Грушківському клубі якийсь час перебувала штрафна рота німців (до 300 чол.), які не хотіли воювати. Зі штрафниками поводилися дуже жорстоко, їх били, гонили на будівництво залізничної гілки, яку окупанти планували прокласти від станції Голованівськ до Умані. Щоправда, окрім кількох кілометрів насипу, німцям нічого не вдалося зробити. Тим часом багато штрафників померли від дизентерії, решту перевели в інше місце.