Все о рыбалке

Про владу на селі того періоду згадує Раїса Степанівна Бруньківська: "За час окупації було кілька поліцаїв. З них один був недобрий, це Василь Нечипорук. Інші – Кирило Христич, Олександр Бойко, Никін Козак, Донат Міщенко ставилися до людей добре, рятували їх, попереджали, коли будуть брати молодь у Німеччину, пояснювали, як можна втекти. Моїй сестрі, наприклад, порадили взяти чужу дитину, як свою, і не видали. Міщенко врятував від розстрілу директора школи Олександра Сидоровича Давидчука, разом з старостою Шпаком допомагав партизанам продуктами. Коли прийшли радянські війська, всіх поліцаїв судили – дали по 15 років, і ніхто з них не повернувся. Керуючим громадським господарством (колгоспом) при німцях був Йосип Якимович Солтик. Він дуже допомагав вижити людям у скрутну годину, проте коли прийшли совєти, то дали йому 10 років тюрми. Відбувши термін, повернувся в рідне село”.

Іван Васильович Прушинський додає: "Під час війни в селі старостували троє. Це Клим Дерев’янко, такий вже злюка, що його самі німці вигнали з посади. Поміркованішими були Андріян Рябокінь і Сафон Шпак. Шпака совєти також засадили в тюрму, а коли дізналися, що він був зв’язаний з партизанами, хотіли випустити, та він уже помер. Комендантів у селі також було троє: Штельман – дуже вредна людина, потім Рудер і Фрелікс. Останній зі співчуттям ставився до людей. Коли одного разу привели до нього тих, хто крав на полі картоплю, то відпустив, не відібравши краденого, бо дітям не було що їсти”.

13-14 березня 1943-го в Голочанському лісі поблизу села Станіславового зазнало великих утрат партизанське з’єднання М. Наумова, яке здійснювало рейд із лісів Сумщини.

Про цю трагедію відомо з книги самого Михайла Наумова "Степовий рейд”. Він писав, що 4 березня 19 43 року в ліс Голоче вступила більш як 2000-на армія партизанів. Штаб партизанського з’єднання, начальником якого, до речі, був грушанин Григорій Арсентійович Мельник, з невеликою охороною зупинився на окраїні Станіславового. В Голочанському лісі партизани планували перепочити після багатоденного рейду, поповнити продуктові запаси тощо. Цього якраз і треба було фашистам. Хтось повідомив у Гайворон, де знаходився гебітскомісаріат, про прибуття до лісу великих радянських частин і про їхні наступні плани. В цей час під Вінницею була воєнна ставка Гітлера. Саме звідти проти партизанів при підтримці авіації та бронетехніки було кинуто війська, переважно власовців. Ворог раптовим ударом завдав партизанам серйозного удару і, по суті, зірвав рейд партизанів далі у німецький тил.

Досить суперечливі дані про існування у селі підпільної групи. Вона, нібито, справді існувала, але чомусь багато версій щодо її командира. За одними даними, її очолював лейтенант Червоної Армії Пилип Драчук, за іншими – Григорій Бойко чи Прокіп Червоній (газета "Слово і час” від 8 травня 1998 р. ). Очевидно тут ближча до істини Людмила Левицька ("Слово і час” за 17 травня 1997 р. ), яка пише, що деякі грушани лише допомагали партизанам продуктами та пранням білизни.

Напередодні звільнення села хтось із цієї групи убив одного німця, спровокувавши цим окупаційну владу до каральних дій. Окупанти розстріляли всіх, хто був запідозрений у щонайменших стосунках з партизанами – всього 16 осіб. Сталося це за кілька днів до звільнення села.

У січні-лютому 1944 року війська 2-го і 3-го Українських фронтів перейшли в наступ, розгромили гітлерівське угрупування в районі Корсунь-Шевченківська, звільнили Умань і наблизилися до Грушки. В ці дні партизанський загін "Буревісник”, який базувався у Савранських лісах, передислокувався в Голочанський ліс і, з’єднавшись з "Південним”, поблизу Грушки завдав відчутного удару по відступаючому ворогу. Німці були змушені кинути проти партизанів великі сили, щоб розчистити собі дорогу до відступу. Партизани, розділившись на кілька груп, 6 березня вирвалися з оточення. 8 березня одна з них у Таужному розбила відступаючу власівську частину, знищивши багатьох росіян, які воювали на боці німців.

* * *

Грушку звільнили 12 березня 19 44 року, а 14-го хоронили розстріляних німцями Лавріна Бойка, Петра Бойка, подружжя Матвія і Мотрону Вигнаних та їх дочку Раїсу, Пилипа Драчука, Василя Солтика, Василя Татчука, Дарію і Мефодія Татчуків, Зінаїду Червоній, Прокопа Червонія, Марину Черповодську і її дочку Фросину, Тимофія Качуровського та Миколу Хропанюка.

24 березня всіх хлопців і чоловіків села забрали у Червону армію. Вони громили ворога, звільняючи Європу від коричневої чуми. 480 місцевих жителів брали участь у цій війні, 217 з них загинули. За мужність і хоробрість в боротьбі проти німецьких окупантів 227 грушан нагороджені орденами і медалями. Виходець села Грушки генерал-майор Логвин Данилович Червоній та виходець села Станіславового лейтенант Дмитро Онуфрійович Яремчук стали Героями Радянського Союзу.

Зруйноване господарство піднімали в основному жінки, старі люди і діти. Це була страшна картина. На посівну 1944-го вийшли жінки, впрягали в плуги корів (бо майже всі коні також були забрані на фронт), а то й самі впрягалися в ярма і тягли. За плугом йшли діти або старики. Всі трудилися, з останніх сил прискорювали перемогу над фашизмом. Молилися, щоб швидше повернулися додому чоловіки та сини.

Такими ж важкими були жнива і наступна посівна. І лише на літо 1945 року після капітуляції фашистської Німеччини почали повертатися додому з фронтів грушани. Поверталися як герої, з орденами і медалями. Поверталися і одразу бралися до роботи. Сподівалися, що тепер вже все буде по-іншому. Ворог розбитий і можна налагоджувати нове життя. Та московській комуністичній владі на чолі з лютим ворогом українського народу, вірним ленінцем Сталіним мало було мук, яких зазнала Україна під час німецької окупації. Літню засуху і недорід сталінське бюро використало, щоб до кінця "дотиснути” українського селянина, головного носія української національної самосвідомості. Замість того, щоб надати необхідну допомогу хлібом та фуражем, Україні збільшили плани заготівлі. Знову все було виметено з колгоспних комор, забрана остання копійка на позику. Знову люди їли знайдений під снігом мерзлий буряк, макуху та лободу, знову були людські втрати від голоду. Сильніші їздили за шматком хліба в Одесу на дахах поїздів або в Західну Україну.

Втім, цього разу померло менше, ніж 1933-го. Але скільком грушанам було підірвано здоров’я, скільки жінок народило хворих і слабких дітей, скільки взагалі не народили... Москва всіляко намагалася знищити український генофонд, вбити в українцеві українця, зробити з нього злодія, злочинця (бо голодна людина на все здатна), щоб потім казати, ось які вони українці – злодії, зрадники і т. ін.

Але яким би ворог не був підступним, український народ має велику силу від Творця для протистояння, самозбереження та відродження. Не маючи ніяких людських прав – ні на паспорт, ні на справедливий захист – він був рабом на колгоспній землі. Але жив, трудився і народжував працьовитих та талановитих дітей. Сотні вихідців із Грушки закінчили вищі навчальні заклади, стали лікарями, вчителями, інженерами, військовими. Випускниками місцевої школи є член Спілки письменників України, літературний критик Микола Трохимович Равлюк, професор Київського медінституту, доктор медичних наук Борис Давидович Черпак, професор Одеського медичного інституту, доктор медичних наук Володимир Клеонтійович Напханюк, доктор технічних наук, професор фізико-технологічного інституту металів та сплавів НАН України Володимир Петрович Гаврилюк, доцент Київського Національного університету культури і мистецтва, кандидат філологічних наук Антоніна Іванівна Гурбанська, заслужений учитель України, директор Перегонівської школи Валентина Федорівна Капелюшна, а Василь Михайлович Червоній, один з чільних діячів національно-демократичних сил, вже вчетверте підряд обирається народним депутатом України.

Грушани завжди прагнули жити яскраво і заможно, невтомно примножуючи кращі здобутки своїх пращурів та дідів. Їм вдалося створити одне з найкращих сіл району. Особливо пишаються вони пам’ятником Тарасові Шевченку (скульптор Фішер), який було встановлено з ініціативи секретаря парторганізації Володимира Івановича Крижа-нівського в 1972 році на кошти колгоспу імені Т. Шевченка (голова С. П. Мороз, ) при в’їзді в село з боку Ульяновки. Подібного пам’ятника не має не те що жодне інше село області, а й жоден райцентр. Окрім цього, в 60-80 роки було збудовано Будинок культури, двоповерхову школу, адміністративний будинок контори колгоспу та сільської ради, один з кращих в області фельдшерсько-акушерський пункт, монумент загиблим воїнам-односельцям у Велику Вітчизняну війну, торговельний центр, асфальтовано майже всі дороги.

Більше сотні грушан нагороджені трудовими нагородами колишнього СРСР, а механізатор Д. Ф. Маковійчук, бригадири Т. Л. Прушинський, С. Ф. Вербецька, П. М. Червоній, П. В Смульська, М. Т. Кравець, голова колгоспу І. Г. Драчук, ланкова Л. С. Томашевська відзначенні найвищою відзнакою – орденом Леніна. Влада не могла не відмітити заслуг селян, які домагалися найвищих врожаїв сільськогосподарських культур та надоїв молока не лише в районі. Саме завдяки їх зусиллям в Грушці було створене показове господарство імені Т. Шевченка, на базі якого відбувалися навіть республіканські семінари.

З 1991 року після того, як Україна добилася незалежності, в Грушці багато чого змінилося. Важкий спадок залишився нам від СРСР, від безбожної комуністичної партії. Скориставшись безладдям, яке творилося в перехідний період, ті, хто був при владі, розграбували ферми, майстерні, автопарк господарства, сільський історико-краєзнавчий музей. Навіть невеликі кошти, які на початку 90-х збиралися на святу справу – відбудову церкви, були привласнені нечистими на руку людьми.

Зараз, по суті, доводиться починати все з нуля. Втім, нашому народові не звикати до таких поворотів долі. Тільки б ніхто не заважав йому, щоб не диктував свою волю чужинець, і він збудує собі гідне життя. Сьогодні на місці одного колгоспу успішно діють чотири приватних господарства ТОВ "Лужанка”, "Тарас”, "Добробут” і в Станіславовому – "Урожайний”. Зареєстровано ряд малих підприємств, 4 магазини, 2 кафе. На автомагістралі Київ-Крим, яка проходить через Станіславове, побудовано 5 барів, сучасну автозаправну станцію.

Пам’ятаючи своє сумне історичне минуле під московською владою, місцева релігійна громада вийшла з підпорядкування УПЦ Московського Патріархату і перейшла під омофор Київського Патріархату. У 2002 році в центрі Грушки освячено хрест і місце під будівництво колись зруйнованого більшови-ками православного Покровського Храму. Така подія сталася завдяки народному депутатові України, члену Вищої Церковної ради Української Православної церкви Київського патріархату В. Червонію. 1680 мешканців "Коблівщини”, "Сиваківки” та "Бурдеївки” (так називаються окремі кутки Грушки), а також сусіднього села Станіславового вірять: якщо за справу взявся Василь Михайлович, церква відродиться. А отже відродиться село, відродиться і житиме у віках наша вільна Україна.